Культура і духовне життя в Україні в роки НЕПу.

Тема. Культура і духовне життя в Україні в роки НЕПу.

Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник. Опір “українізації”.

Українське національне відродження в літературі та його провідники. С.Єфремов. Літературно-художні об’єднання. Літературна дискусія 1925-1928 рр. М.Хвильовий.

Мета. Сформувати у старшокласників уявлення про політику більшовиків в галузі культури, що була офіційно названа культурною революцією. Розкрити значення політики коренізації (для України – “українізації”) для зміцнення новоутвореної державної структури – Радянського Союзу, тим самим хоч на певний період компенсувати втрату політичного суверенітету України.

Познайомити учнів із здобутками і втратами у літературному процесі після жовтневого перевороту, висвітити яскраві постаті українського національного відродження.

Опрацювати історичні відомості про літературну дискусію 1925-28 рр. та її ідейного натхненника – М.Хвильового. Формувати уміння і навички логічно і переконливо висловлювати власні судження, робити самостійні висновки.

Прищеплювати учням почуття національної гідності, самодостатності, виховувати почуття любові до рідної землі, поваги до видатних осіб історичного минулого нашої держави.

Тип уроку. Лекція з елементами бесіди та налізу політичних процесів в культурному житті України періоду 1925-1930 років.

Обладнання: Підручники з історії України та української літератури (для 10 класу), портрети історичних діячів цього періоду, представників національного відродження в літературі, хронологічна таблиця про літературно-мистецькі угрупування, вислови про політичний та літературний процес цього часу, мультимедійна дошка.

Хід уроку

Організаційний момент (здійснює учитель історії). Оголошення теми і мети уроку. Мотивація навчального процесу, постановка проблемного запитання.  

                                                                    Одчиняйте двері –

                                                                    Наречена йде!

                                                                    Одчиняйте двері –

                                                                    Голуба блакить!

                                                                    Очі, серце і хорали

                                                                    Стали,

                                                                    Ждуть…

                                                                    Одчинились двері –

                                                                    Горобина ніч!

                                                                    Одчинились двері –

                                                                    Всі шляхи в крові!..

                                                                                      П.Тичина

         І.  План уроку. 

1.     Політика більшовиків у царині культури в 20-30 роки.

2.     Здійснення політики коренізації (для України – “українізації”).

3.     Українське національне відродження в літературі та його провідники.

4.     Літературно-художні угрупування.

5.     Літературна дискусія 1925-28 рр. М.Хвильовий.

І.  Слово вчителя історії.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа

“культурною революцією”.  За короткий термін планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гумані­тарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного бу­дівництва.

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікав­лена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, під­вищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формува­лася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освіт­нього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-ті роки. Характерними ознаками духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продуку­вання культури, а з іншого — форсованими темпами на­ростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологіза­ція, загальне зниження рівня культури.

Для розвитку духовного життя суспільства принципо­ве значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. бу­ло створено Надзвичайну комісію для боротьби з непись­менністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив пос­танову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). їх мережа швидко розросталася. Якщо в 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти лік­відації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то в 1930 р. — вже ЗО тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% доросло­го населення в містах і 50% у селах. Всього за два десяти­річчя радянської влади в УРСР ліквідували неписьмен­ність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.

До середини 30-х років, після серії експериментів 20-х років, закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові державні прог­рами навчання, підручники, жорсткий розпорядок нав­чального процесу. Школу стали поділяти на початкову, се­редню спеціальну і вищу.

 Бесіда.

-         Які ж проблеми визрівали в країні поряд із значними успіхами?

- Хто з відомих українських партійних діячів своєчасно вказував на загострення цих негативних тенденцій?

-         Як відбувався процес формування нової української інтелігенції?

  Продовжує учитель історії:

(Матеріал для лекції).

Принципово важливою складовою культурних проце­сів в Україні у 20—30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — ре­альної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, ви­ховання та висування кадрів корінної національності; вра- хування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журна­лів, книговидавничої справи мовами корінних національ­ностей; глибоке вивчення національної історії, відроджен­ня і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Ук­раїні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національно­го питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зрос­тання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього ру­ху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську куль­туру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі ».

Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів йо­го вихолостити і згорнути.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовніш­німи і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни те­риторія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внут­рішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положен­ня Білорусії та України висувало в 20—30-ті роки «біло­руське», а ще більшою мірою «українське» питання в епі­центр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національ­ні меншини;

  2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання  селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культур-но-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення по- ^ літики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхід­ність надання допомоги в процесі розвитку української мо­ви. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увій­шли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрип­ник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко — згодом відомий україн­ський письменник).

  Бесіда

-   Хто ж із політичних діячів цього періоду прагнув розвивати і поглиблювати національне відродження?

-         (Учні подають повідомлення про діяльність О.Шумського, М.Скрипника, Г.Гринька).

Олександр Якович Шумський (2 грудня 1890 — 18 вересня 1946) — український політичний діяч.

З 1908 року — член Української соціал-демократичної спілки. З осені 1917 року по осінь

1919    року входив до Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради.

У січні 1918 року Шумський разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами у Петербурзі та Харкові державний переворот з метою встановлення в Україні радянського ладу. З травня 1918 року — один із лідерів боротьбистів. У січні 1919 року ввійшов до складу боротьбистського уряду, який користувався впливом серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові.

З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнення КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919 — нарком освіти в українському радянському уряді Х.Раковського, 1920         — нарком внутрішніх справ, 1921 — представник УСРР у Польщі.

Після повернення в Україну в 1923-24 був редактором журналу «Червоний шлях», керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 — нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з Й.Сталіним у жовтні 1925поставив питання про усунення Л.Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його українцем В.Чубарем. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від  26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов'язаний національний ухил — «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти у 1927 і висланий до Москви на другорядну роботу у профспілці. Справа усунення Шумського гостро обговорювалась Комуністичною партією Західної України, що призвело до її розколу на «шумськістів» та прихильників сталінської позиції. Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) — підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ («шумськістів») і готувала антирадянське збройне повстання (насправді така організація не існувала і була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933-35 перебував на Соловках. Неодноразово звертався з

апеляціями щодо своєї справи до керівних організацій і окремих керівників, зокрема до Сталіна. У грудні 1935 тюремне ув'язнення замінили засланням у Красноярськ. У відповідь на це рішення розпочав голодування, добиваючись повної реабілітації. 9.10.1937 тяжко хворого Ш. знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів.. У листопаді 1939 справу через хворобу і відсутність матеріалів, які 6 свідчили проти нього, було припинено. У роки війни продовжував домагатися реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13.5.1943) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією «Малороси», текст якої знищив у липні 1946, прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою. Вбитий за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з  Саратова до Києва.

Скрипник Микола Олексійович

Микола Олексійович Скрипник (1872-1933рр.) - Державний  і громадський  діяч.   Народився  в  с.  Ясинуватому  Бахмутському   повіту, Катеринославської губернії в сім’ї службовця. Навчався в Ізюмській реальній школі  та Петербурському технологічному  інституті.   З   1901р.  займався революційною діяльністю, за що неодноразово переслідувався, засуджувався до ув'язнення і заслання. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. Один з організаторів створення КП/б/у, член її ЦК (1918р). З квітня 1920 нарком Робітничо-селянської Інспекції УРСР, з липня 1921 р нарком внутрішніх справ УРСР, у 1927 - 1933р. - нарком освіти УРСР. З лютого 1933р - заступник голови РНК УРСР і голова Держплану УРСР.

3 1925р. - член Політбюро ЦК КП/б/у. В 1925 - 1929р. і 1931-1933р. член ЦВК СРСР у 1927 - 1929р. - голова Ради національностей СРСР. У червні 1933р. на пленумі ЦК КП/б/у звинувачений у "націоналістичних збоченнях" і помилках теоретичного і практичного характеру, що й підштовхнуло його до самогубства.

Григорій Федорович Гринько (1890-1938) - радянський політичний і державний діяч, голова Київської міської ради у 1924-25 рр.

Григорій Гринько народився у 1890-му році на Сумщині у родині службовця. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського й Московського університетів, але жоден із них не закінчив, у 1913-му році був виключений з Московського університету за участь у студентських заворушеннях. Член УПСР з 1917-го року, належав до її лівого крила.

3 1919 року член Української комуністичної партії (боротьбистів). Пізніше, як представник ЦК боротьбистів, входив до вищих органів радянської України - Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК), Всеукрревкому. У 1919 році деякий час перебував на посаді народного комісара освіти УРСР.

Після громадянської війни перебував на державній роботі. З серпня 1924-го року до липня 1925-го року був головою Київського губвиконкому, одночасно - головою Київської міської ради. Під час його правління Київську губернію було перейменовано в Київський округ.

У 1930-37 рр. займав посаду наркома фінансів СРСР. У 1937-му році заарештований у справі т.зв. правотроцькистського блоку, у 1938-му році розстріляний.

-         Яку мету насправді ставила К.П., розгортаючи політичний процес «українізації»?

-         Хто ж чинив опір “українізації”?

  ІІ. Слово вчителя літератури.

Лекція (Матеріал для вчителя)

“Українське національне відродження в літературі та його провідники”

Складні й неоднозначні процеси відбувалися в україн­ській літературі та мистецтві. Художнє осмислення сус­пільних процесів помітно впливало на їх перебіг. 20—30-ті роки в радянській історії — доба суперечлива. З одного бо­ку, під гаслом демократії народ у пориві революційного романтизму і віри у світлі ідеали долав труднощі відбудовчо­го періоду, закладав фундамент індустріального прориву. З іншого — поступове, але нестримне вихолощення змісту демократичних гасел та принципів, широкий наступ на права людини, утвердження людожерської системи тоталі­таризму. Цей клубок протиріч позначився як на змісті й формі мистецьких творів, так і на всьому творчому процесі. Трагічний розкол суспільства, зумовлений революцій­ними подіями 1917—1920 рр., призвів до поляризації мис­тецького життя. У літературі на початку 20-х років чітко окреслилося дві позиції — радикальна та помірковано-консервативна. Перша постала на ґрунті синтезу модер­ністських впливів європейської культури та соціального замовлення новоствореної пролетарської держави і була націлена на пошук нових форм та засобів самовираження і світосприйняття. Друга, формуючи нове бачення світу, прагнула не втрачати професійних висот і мистецьких на­дбань попередніх поколінь. її прибічники наполягали на необхідності базувати новітній літературний процес на творчому переосмисленні національних традицій та кла­сичних зразків світової культури.

Учитель в ході лекції демонструє портрети натхненних співців оновленого життя, таких талановитих поетів і прозаїків, як В.Еллан-Блакитний, П.Тичина, В.Сосюра, М.Ковиловий, В.Підмогильний, Б.Антонечко-Давидович, М.Куліш, М.Зеров, Є.Плужник, Т.Косинка, М.Семенко, Т.Осьмачка.

 Бесіда:

- Які ж особливості національного відродження спостерігалися в Україні?

- Чим нас вражає літературний процес в українському письменстві 20-30 років?

- Якими ж підставами керувалась партія, втручаючись у літературний процес?

- Розкажіть про літературно-мистецькі об’єднання, які виникли в цей період? Про що це свідчить? (учень розповідає, посилаючись на таблицю із хронологічним зведенням цих угрупувань).

Літературні об’єднання періоду 20-30 рр.

Учні роблять конспект цього повідомлення у власних зошитах.

 Розповідь учителя про літературну дискусію 1935-38 років.

(Матеріал для лекції)

Особливо резонансною була літературна дискусія 1925—1928 рр., яка дуже швидко вийшла за межі літера­турних проблем. Розпочавшись із пристрасного виступу М. Хвильового проти графоманства, імітаторства, присто­суванства, дилетантизму та хуторянства, які засмічували українську літературу, вона піднялася до з'ясування супе­речностей процесу духовного відродження. Під час диску­сії було зроблено спробу визначити орієнтири подальшого розвитку національної культури, створити естетичну кон­цепцію, яка ґрунтувалася б на органічній єдності традицій і новаторства.

Після висунення М. Хвильовим гасла «Геть від Мос­кви!» , реальний зміст якого полягав у відмові від стилю та канонів російської літератури, а не в закликові до політич­ного розмежування, під тиском офіційної влади дискусія була переведена в політичну площину: письменника поча­ли звинувачувати в націоналізмі, підштовхуванні народу України до виходу з СРСР.

Ці звинувачення становили основу політичного ярлика «хвильовізм», якого чіпляли представникам творчої інте­лігенції, у чиїх поглядах і творчості простежувався націо­нальний акцент. Учасники літературної дискусії звертали увагу на приховану за лаштунками «червоної просвіти» небезпечну тінь літературного чиновництва, потяг до адміністративного стилю керівництва художніми процесами.

Учень робить повідомлення про участь у цій дискусії її першого натхненника й організатора М.Хвильового.

Бесіда (живий діалог з учнями).

- Які ж визначальні проблеми порушувалися літературною дискусією?

- Чому літературна дискусія захлинулася?

- Що спричинило самогубство М.Хвильового?

 Підсумок уроку.

Учні дають відповіді на проблемні запитання.

-         Якими були тенденції у розвитку української культури в 20-30 роках?

-         Які ж сили того періоду були зацікавлені у припиненні процесу національного відродження в Україні? Чому це сталося? (протистояти?)

 Оголошення результатів навчальної діяльності учнів. Відзначити тих, хто був активним і виявив високий рівень знань і вмінь.

 Домашнє завдання:

        з історії України : підготуватись до семінару

        з літератури: з’ясувати у формі тез основні естетичні орієнтири,      поставлені М.Хвильовим перед українськими письменниками.

                                                 САВЧЕНКО   ОЛЬГА  ЄВГЕНІЇВНА –

                                                 учитель  історії     (вчитель  вищої  категорії,

                                                 вчитель-методист)

                                                 ПАНЬКОВА  НАДІЯ  ІВАНІВНА –

                                                 учитель  української  мови   та    літератури,

                                                 ( вчитель вищої категорії, вчитель-методист)

                                                 Немішаївської  ЗОШ   №  2    І – ІІІ ступенів,

                                                           Бородянського   району,    Київської  області