ІСТОРИЧНО-ЛІТЕРАТУРНИЙ ЗАХІД за книгою В.Ю.Лупейка «СВІТОЧІ І ЛЖЕПРОРОКИ»
ІСТОРИЧНО-ЛІТЕРАТУРНИЙ ЗАХІД
за книгою В.Ю.Лупейка «СВІТОЧІ І ЛЖЕПРОРОКИ»
МЕТА. ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ В.Ю.ЛУПЕЙКА «СВІТОЧІ І ЛЖЕПРОРОКИ»
ОБЛАДНАННЯ: вислів «Погляд у минуле – заради майбутнього!»
ПОРТРЕТИ: Сергія Подолинського, Донцова, А.Кримського,
В.Липинського, О.Гончара
Виставка творів В.Ю.Лупейка
С Ц Е Н К А:
Під музику «Наш паравоз вперед летит» сидять на сцені бабуся, мати і онук. Бабуся наспівує пісню, в костюмі, з червоним бантом, збирає партійні документи, тримає книгу «Капітал», портрет Леніна.
БАБУСЯ. - Що ти онуку учиш?
ОНУК. - Історію держави.
БАБУСЯ. - Учи, учи, сину. В ній багато видатних постатей, пророків
і світочів (погладжує портрет Леніна). З ними – я, все моє
життя, і ніхто не переконає, що демократи змінять життя
на відміну від комуністів. Наша партія сама живуча. Вона
відстоює інтереси простого народу, щоб зберегти партій-
ний квиток, червоний прапор, люди ішли на смерть.
МАТИ. Мамо, тебе ніхто не буде переконувати, але дитина має
обрати свій шлях сама, знайти істину і правду, адже під
найгуманнішим гаслами, як показує історія, проти ук-
раїнського народу здійснювався геноцид, руйнувалися
його традиції і культура.
ХЛОПЧИК. Ви мене, бабусю і мамо, лише заплутуєте. Я вас так обох
люблю і розриваюся від думок, хто ж правий.
БАБУСЯ. Звичайно, я. У мене більше досвіду життєвого. Треба
вірити у щасливе майбутнє, яке накреслене Жовтнем.
МАТИ. Мамо, головне іти в ногу з часом і вчасно прочитати
незнані сторінки історії, щоб не наробити помилок у
майбутньому.
ХЛОПЧИК. Правильно, щоб мені не було соромно перед своїми дітьми
і онуками. Мамо, послухай-но цю модернізовану веснянку,
яка викликала в мене багато роздумів.
Виконується модернізована веснянка.
Автор В.Ю.Лупейко
Музика Г.М.Кочерги
1. А ми ниву оремо, оремо,
Ой Див Ладо, оремо, оремо.
2. А ми ниву труїмо, труїмо,
Ой Див Ладо, труїмо, труїмо.
1. А ми жито сіємо, сіємо,
Ой Див Ладо, сіємо, сіємо.
2. А ми жито топчемо, топчемо,
Ой Див Ладо, топчемо, топчемо.
1. А ми гаї садимо, садимо,
Ой Див Ладо, садимо, садимо.
2. А ми гаї нищимо, нищимо,
Ой Див Ладо, нищимо, нищимо.
1. А ми Дніпро хвалимо, хвалимо,
Ой Див Ладо, хвалимо, хвалимо.
2. А ми Дніпро гробимо, гробимо,
Ой Див Ладо, гробимо, гробимо.
1. А ми мову славимо, славимо,
Ой Див Ладо, вславимо, вславимо.
2. А ми мови збудемось, збудемось,
Ой Див Ладо, збудемось, збудемось.
1. А ми пам'ять скресимо, скресимо,
Ой Див Ладо, скресимо, скресимо.
2. А ми пам'ять зганьбимо, зганьбимо,
Ой Див Ладо, зганьбимо, зганьбимо.
1. А вас внуки клястимуть, клястимуть,
Ой Див Ладо, клястимуть, клястимуть.
2. А нам це до лампочки, лампочки,
Ой Див Ладо, лампочки, лампочки…
МАТИ. Сину, це дійсно, глибоко філософська поезія, а ти знаєш,
кому вона належить.
ХЛОПЧИК. Кому?
МАТИ. Нашому земляку, Віктору Юхимовичу Лупейку, який
народився на Донеччині в селянській сім’ї.
ХЛОПЧИК. Так на Донеччині! Ми ж на Бородянщині.
МАТИ. Склалося так, що доля закинула його у наші краї. Після
закінчення 10-річки перебував на військовій службі,
закінчив історико-філологічний факультет Івано-Фран-
кінського педінституту. Працював журналістом і
вчителем на Прикарпатті, Буковині, на Київщині. Зокрема у Тетерівській школі ім.Н.Сосніної нашого району.
Він автор 5 книжок та багатьох публіцистичних матеріалів,
оприлюднених у періодиці. Віктор Юхимович член Націо-
нальної Спілки письменників, Національної Спілки журна-
лістів, Заслужений вчитель України.
ХЛОПЧИК. О, ця людина пройшла великий життєвий шлях, як і наша
бабуся. А, отже, в нього такий великий досвід, як і в неї.
МАТИ. Так, сину, люди, які прожили таке життя, гідні поваги.
Але погляди в них можуть і не збігатися.
ХЛОПЧИК. Дійсно, Маркс, Енгельс і Ленін дорожчі для нашої бабусі,
ніж я. А як дивиться на історію нашої держави Віктор
Юхимович? У який колір пофарбовані його переконання?
ВЧИТЕЛЬ.
Історія наша до часів перебудови мала зовсім інші кольори і політичні гасла. Але, яке велике щастя, що нарешті на Україні заясніли, затріпотіли жовто-блакитні прапори – символ незалежності і свободи українського народу. Справжні історики вміють відкривати істину, не забуваючи при цьому тих історичних діячів, які творили соборну незалежну Україну, попри всі намагання політиків перекреслити історичне минуле.
МАТИ. Тому сину треба бути за будь-яких умов патріотом землі,
на якій ти народився
Вірш «ПАТРІОТЕ, ВЕЛИКИЙ!..»
В.Ю.Лупейко
УЧЕНЬ І. Патріоте великий! Втомися на мить!
Я молю: понімуй, осіянний,
Про повічне, що кров’ю і досі димить,
Про невимиті рани.
Так і стій, і дивись, і терзайсь, і мовчи,
Не гніти праминуле гаряче,
І звітуйсь перед Богом удень і вночі, -
Що ти дієш, земляче?..
Входять старшокласники
УЧЕНЬ 2.
Книга В.Лупейка «Світочі і лжепророки» - історико-публіцистична розвідка про видатних інтелектуалів. У праці літератора здійснено спробу пильно, об’єктивно і неупереджено з погляду сучасності та позицій людяності, спираючись на велику кількість історичних джерел глянути на марксистсько-ленінські постулати та їхніх творців і гостро поставити питання, чому ж ця ідеологія зазнала поразки на шляхах людського поступу.
УЧЕНЬ 3.
Критика на адресу цієї книги може пролунати і з лівого, і з правого флангу, і з центру, які, до речі, останнім часом так переплелись, що навіть колишні марксисти не в змозі розібратись, однак, є впевненість: абсолютна більшість читачів пильніше глянуть на наше минуле крізь сторінки цієї гострої праці, адже в її розділах квилить, плаче наша історія.
УЧЕНЬ 4.
Нас много впало, смертних і німих,
В тернові кривулясті роздоріжжя…
Коли учора гримали громи,
Ви чули нас з небесного крутіжжя?
Нас вистачало на криваву брань,
І годувати трупом гладомор’я,
І науково рити котлован,
Й скакати борзо у шеврових шорах.
Не роз’єднай нас, доле у путі,
Не дай нам, Боже, поодинці впасти,
Нехай не скніє дума взаперті
І сповідь не злука віє в безстрасті.
… Ми повстаєм на людній видноті
Тисячоліттями топтати рясти…
Не роз’єднай, нас, доле, на путі,
Не дай нам, Боже, поодинці впасти!..
ВЧИТЕЛЬ.
Думалось мільйонам, прийшли-таки апостоли в 40-х роках позаминулого століття. Того разу – з німецької філософської землі. А їх підтримав з надросійської Волги енергійний інтелегент з з дворянського-міщанського роду. Ніколи в історії людства не існувало ідеології, наприкінці яких мислячими людьми була б поставлена крапка. Але хочуть співвітчизники визначити, хто для нас був світочем, а хто лжепророком.
УЧЕНЬ 5.
Я стою на березі Полісся,
Де у Здвижі догасає день,
Де над мудрим стомленим столісом
Спить циганське сонце молоде.
Де вона, моя мала отчина,
Віє падолистом по мені?
Де хилити слово доброчинне,
Щоб спливти за пруг не впорожні?
По байраках, крізь печалі-суми
Хлюпа хвилю в голубий окіл
І тече до мене з-під Ізюма
Слобожанський ключовий Оскіл.
Часто загойдається свічадом
Соромливо-трепетна Свіча,
Затуркоче Прут по перепадах –
Мчить кудись по кам’яних плечах…
Не німують в плесах і глибинах
Всі мої отчини вічові…
Вся широкоплинна Україна
У єдинім руслі віщовім…
МАТИ. Не біймося високих слів в адресу великих українців ХІХ ст.
Сергій Подолинський, Туган-Барановський, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Микола Василенко, Дмитро Дорошенко, Агатангел Кримський, які були геніями, шляхетними державниками, сіячами українського,вічного, мудрого, феноменами світового рівня
ХЛОПЧИК. Я чомусь про таких людей нічого не знаю. Хто вони?
Який їх внесок у національне відродження українського
народу?
ВЧИТЕЛЬ.
А про цих людей ти дізнаєшся саме зі сторінок книги В.Лупейка «Світочі і лжепророки», яку детально опрацювали мої юні історики:
УЧЕНЬ І. Він заслужив одно з найбільш почесних місць
в історії нашого духовного життя…
Людина, яка всю себе віддала громадській роботі
й згоріла в ній без остатку.
Михайло Грушевський
Постать С.Подолинського замовчували в російській імперії, бо він був занадто соціалістичним в більшовицькій країні Рад, бо був прихильником української державності, і, що найголовніше, поставив під питання істинність найважливішого постулату К.Маркса «теорію додаткової вартості». Його геніальну роботу «Людська праця і єдність сили» і досі по-справжньому не пошановано в Україні.
Вченому належать праці з філософії, світової енергії, фізичної та політичної економіки, медицини, теорії соціал-демократичного руху. Але до його доробку звернулися у 1990 році вітчизняні науковці і зосередили увагу на філософських поглядах Подолинського на світову енергію, котра, трансформуючись у землю, створює додаткову вартість. Абсолютну! У Києві почало діяти наукове товариство ім.Подолинського під керівництвом М.Руденка.
Дослідники схиляються до думки, що лише за одне десятиріччя свого життя Подолинський оприлюднив близько 30 творів. Написано ж їх значно більше. Найвагоміші з них: «Про багатство і бідність», «Про хліборобство», «Соціалізм і Дарвінова теорія», «Ремесла і фабрики на Україні», «Правда», «Парова машина», «Життя і здоров’я людей на Україні». Озвучував їх європейськими мовами, був талановитим поетом, але найголовніше висловлював глибокі філософські думки високим науковим стилем нашої таки української мови.
Його зірка згасла 30 червня 1891 і був похований на Аскольдовій могилі. Це про нього сказані слова Миколи Некрасова:
«Не слишком рано твой ударил час;
И вещее перо из рук упало
Какой светильник разума погас
Какое сердце биться перестало»
УЧЕНЬ 2.
Вислів: Історією доведено, що у протистоянні
з Леніним переміг Донцов
Сергій Квіт
Про нього палко-нестямного Донцова, надзвичайно важко писати, бо він складний, багатогранний, незвичайний, суперечливий, як і буремні роки української революції 1917-1921 рр. Донцова критикував Симон Петлюра, Сергій Єфремов, В’ячеслав Липинський. Утвердились протилежні оцінки цього палкого і одержимого чоловіка. Та назавжди він залишиться борцем за незалежність України, який вкрай негативно ставився до імперської царської, чи більшовицької Росії, яка для Донцова була ворогом № 1. Творча спадщина нараховує понад 30 робіт, більшість яких присвячені Україні. Донцов ніколи не був послідовним мислителем. Від юнацького атеїзму він перейшов до релігійного містицизму, від республіканського соціал-демократизму до гетьманського анархізму, від марксистського комуністичного інтернаціонального утопізму до українського націоналізму. Ці метаморфози мали вагоме історичне підґрунтя.
ВЧИТЕЛЬ.
Які ж складові націоналізму Донцова:
по-перше – це енциклопедичні знання історії, психології, юриспруденції;
по-друге – відстоювання ідеї поступовості розвитку українського національного руху, радикалізм;
по-третє: усвідомлення чіткої, зрозумілої національної ідеї, через брак якої українство зазнали поразки у визвольних змаганнях;
по-четверте: гнівне таврування пращурів, які продавались чужинцям віками – «провансальство», ігнорування діяльності подвижників, засудження компромісів;
по-п’яте: державність повинна виборювати окрема верства лучних людей;
по-шосте: створення українця нової формації;
по-сьому: Україна має населятися не нейтральними людьми, а «над- людьми».
УЧЕНЬ 3.
Вичавлюю із себе рабеня.
Воно ж, хамелеонне, на вибоях
То вигулькне держким шамотеням,
То зігнеться до ідолів джурою.
Воно плекалось з букваревих пір
У ґвалті вірнопідданих рапсодій,
Коли зринав «орел» з високих гір
На лови перших «ворогів народу».
Воно мене ні славить, ні ганьбить,
Не обів’є печаллю в товаристві,
Де розметали в стружку сталініт
І засвітили плеса темних істин.
Чому ж ще ожива крізь сивину
Це рабеня уклінно-безгомінне,
Хоча сховав його у давнину
Під соловецькі кам’яні склепіння?
… Вгодую тридцять третім горьовим,
Заллю слізьми сибірського тумання,
В смугастій робі з номером чумним
Присплю його у кризі магаданній…
УЧЕНЬ 4.
Раніше чи пізніше, ми певні, громада
оцінить глибину і оригінальність поглядів
Липинського і особливу ту гарячу
любов до рідного краю, якою вони навіяні.
Дмитро Дорошенко
Ще донедавна, спадщина В.Липинського була доступна тільки вузькому колу фахівців, але враження від неї не забутні. В Україні, як в Україні маємо мислителя світового рівня й досі не можемо скласти йому вартісної ціни «Листи до селян-хліборобів» В.Липинського в будь-якій іншій цивілізованій країні, одразу ж із появою стали настільною книгою кожного політика, підручником дії на розбудову держави… Яскраві, мудрі думки кличуть до всеукраїнського єднання і розкриває причини державної нашої немочі і будує непорушні по своїй логіці суцільно крицеву систему державності.
Його життя - спалах, яке пройшло в більшості в еміграції, викликало появу полум’яних рядків однодумців:
Мій вчителю! Тебе уже не стало…
Не стало сил Тобі крізь хаос нас вести;
Та тіло вже твоє хоч жити перестало,
Та нам залишило у спадщину «Листи».
ХЛОПЧИК. Цікаве ім’я – Агатангел. Часто зустрічаю це ім’я і хочу
дізнатися про життя цієї людини
МАТИ. Носієм цього своєрідного імені є феномен світового рівня,
про якого ще Іван Франко сказав:
Незвичайна поява серед українців, незвичайна своєю енергією, пристрасною любов’ю до України і різносторонністю знання і
таланту, се Агатангел Кримський, тепер професор арабської
мови в Лазаревському університеті для орієнтальних язиків у
Москві. Філолог з фаху, орієнталіст і з замилування, він виявив
себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем.
Іван Франко
ВЧИТЕЛЬ.
Агатангел Кримський не лише видатний філолог, історик, неперевершений поліглот, філософ, літературознавець, перекладач, прозаїк, мовознавець, етнограф, популяризатор українства та східних культур, організатор українських національних структур, який всім серцем полюбив Звенигородку, звідки погнали його до кустанайських трупних штабелів у 1941 р. За національністю він татарин, а за покликом душі – був українцем, про якого І.Франко сказав такі слова: «Кримський мав чисту, як сльоза, надзвичайно чутливу і гарячу душу, але любов до України була подекуди аж наче хворобливою».
ХЛОПЧИК. Мамо, напевне Агатангелу Кримському важко давалось
вивчення української мови?
МАТИ. О, ні, вивчення мов давалось йому дуже легко. У статті
«Изучайте, иностранные языки» академік зазначив: що на
схилі років підраховував, скільки ж він мов осягнув, при
цьому жартуючи – 67 чи 77, та сучасники Кримського
напівжартівливо говорили, що легше назвати мови, які
Агатангел не знає, ніж ті, котрі знає.
ХЛОПЧИК. Яке безмежжя здібностей закладено у людини! Яка велика
сила слова.
УЧЕНЬ 5. ЗВУКИ МОВИ
Зайдемо у Слово, наче в храм,
Гречно уклонімося у пояс
Прадалеким та близьким вікам
Ратаям, челядинам і воям
Хоча крок ступім до таємниць –
В сполохи прадавньої громади…
Ми прийшли до тиші й громовиць,
Що заповіли нам люди в спадок.
Чуєте: в росі куга бринить,
Тьохнула метка ремінна праша –
Через хащі в марево рокит
Вже несе до хижі здобич пращур.
А ген там, між зблисків гаківниць,
Гаркнувши на джур гультяйку-лайку,
Звалює пістолет долілиць
Шляхтича ретивий Наливайко.
Затаїмо дух: над чадом мір,
Над ліврейним плазом царських блазнів
Паленіє вістрями сокир
Клекіт Кобзаревого сарказму…
Кожне слово – трепетне ім’я…
Не мовчить народна ласка й зброя…
Зайдемо у Слово, наче в храм,
Й гречно уклонімося у пояс…
ВЧИТЕЛЬ.
Слово і храм. Собор людських душ. Як це гармонійно поєднано у житті і творчості видатного українського письменника Олеся Гончара. «Він болів Україною, марив її незалежністю, багато зробив для неї як громадянин і публіцист». «Він був причетний до найбільших українських подій ХХ ст. Олесь Гончар народився тоді, коли вмирала в муках українська народна республіка, в час великого голоду його, врятувала бабуся, а згодом він цілий народ рятував від духовного голоду і порожнечі».
МАТИ. Олеся Гончара справедливо називають лицарем духовності.
Десятки мільйонів українців, та й не лише українців,
причетні до слова і духу великого гуманіста.
У кожного з нас свій Гончар…
Геніальним є його роман «Прапороносці», що обезсмертив ім’я свого автора, який написав правдиву книгу про війну, як воно було.
УЧЕНЬ І.
О, руськая земле! Уже за шеломеням єси! –
розпочав я від епіграфа зі «Слово о полку
Ігоревім» - Відтоді як передові частини
перейшли кордони і зникли за горбатими
висотами чужої країни, минуло вже декілька
днів…
З’явився смаглявий Черниш з розхристаним Козаковим. Далі по-батьківському теплий Воронцов та сонячний, мов квітучий соняшник, Брянський. Зі сторінок до нашого класу ступили безстрашний Сагайдак, хазяйновиті Блаженки, незворушний Шовкун, філософсько-гумористичний Хаєцький, деркотливий і непосидющий Самієв, весняно-урочиста Шура Ясногорська…
Гриміли артилерійські залпи, чахкали розпечені міномети – «самовари», співали своє грізне «шов-шов-шов катюші». А прапороносці йшли. Через Альпи, угорські низини, будапештські лабіринти – аж до Златої Праги.
УЧЕНЬ 2.
Усе вражало в цій дивній і красивій книзі: і душі людські, і солдатське братерство, і любов та повага до інших народів. До цього літературного шедевру були в нас різні книги про війну. І «Біла береза Михайла Бубеннова, і «Райдуга» Ванди Василевської, і «Нескорені» Бориса Горбачова. Та в тих творах бриніли плач і розпач – за тяжкі поразки, за наші невимовні страждання. А такого оптимістичного розкрилля, такого романтичного й реального водночас розмаху в художніх оповіданнях про війну, як у Гончара, ми ще не зустрічали – ні тоді, ні згодом.
ВЧИТЕЛЬ.
Пройшов час. Та О.Гончар лишився великим єдинолюбом у світовому вимірі. У геніальних його творах зринають країни нашої багатостраждальної планети. Його серце тяжко вражали терор в Індонезії 60-років, мільйони загиблих у безглуздій Ірано-іракській війні, кров у Чечні, розгул імперських сил у Росії, муки нещасної Боснії і Герцеговини. Та поряд з цим Олесь Терентійович постійно гартував свою непогасну любов до України, до рідного народу. Він возвеличував Україну. Починаючи ще з довоєнного часу.
Олесь Гончар стверджував, що при написанні «Прапороносців» ставив перед собою «реабілітаційну мету» - хотів зняти з українців тавро колаборантів, якими «зображувала офіційна пропаганда всіх тих, хто мав нещастя опинитись в окупації, або в полоні. Українці не гірше за інших виявили себе в боях проти фашизму.
Як же сприймали українців на Заході: прислужники, кати.
МАТИ. А Олесь Гончар вивів у «Прапороносцях» образ українців
людяних, пісенних, щирих, люблячих. Тих, що воювали з
фашизмом. І це таки спрацювало на реабілітацію українців
у світі, як твердить сам О.Гончар.
Незважаючи на те, що герої – це комуністи, сам Гончар демонстративно вийшов з КПРС, бо завжди спрагло чекав того дня, коли Україна стане незалежною, і у 1990 році оприлюднив свою гнівну заяву у дні знаменитого голодування студентів на площі Незалежності, бо ще до її проголошення писав: «Суверенітет нам потрібен не тільки для того, щоб розв’язати економічні проблеми, відвернути екологічну катастрофу. Головне, щоб суверенітет допоміг відродити Україну духовно, морально. Бо тільки це забезпечить нації життя… Що може єднати ескімоса і вірмена, туркмена й естонця, українця й рязанського шовініста? Що спільного між ними? Тільки те, що всі принижені й безправні.
Тоталітарний режим ще довго топтав нашу незалежність
УЧЕНЬ.
НЕПАТРІОТИЧНИЙ ВИПАД
Я не люблю її
З надмірної любови…
І.Франко
О, як ми палко край свій любим
І як страшенно клянемось…
О.Олесь
Кидайте в мене люте каменюччя,
Нехай впаду в глухе провалля з кручі –
Я не люблю сьогодні Україну,
Лише молюсь за неї на колінах…
Я так втомивсь на довгих спраглих гонах,
Немов усі її печалі сонні
Несу сто літ на згорблених раменах
Терновими яругами, блаженний,
Я не зронив сльозини на Чорнобиль –
Вона спеклася з цезієм в жалобі.
Мене не погукали недоріки,
Коли Дніпро калічили навіки.
А ви, номенклатурні патріоти,
Не скнієте сумливо у гризоті?
Вам тепло й сито на грімких вершинах
Кохати тяжко хвору Україну.
Коли вже скнише давню черкесину,
Одягнешся у сяючу онову?
Коли озветься пам'ять з безгоміння?
За що ж тебе любити, Україно?..
ВЧИТЕЛЬ.
Із плином часу багато чого зникає із нашої недосконалої пам’яті. Все більше і більше наших громадян пильно вдивляється у своє минуле. Громадянство стає правдивим суддею.
Уже й Президент України кличе на дружню бесіду колишніх вояків ОУН-УПА. Вже ветерани-фронтовики Другої світової п’ють чарчини зі своїми ровесниками, котрі гибіли в галицьких та волинських лісах, виборюючи нашу державність у ті далекі часи, коли незалежність була недосяжною, майже нереальною.
ПІСНЯ «РАСКА»
11 квітня 1943-го року фашисти спалили Раску,
що на Київщині, розстріляли 600 мирних жителів.
Та село живе… Малих ращан я навчаю у школі.
Життя розстріляти не можна…
Стогне горе моє, наче світ неокрає,
Як лелеча журба б’є у хмари крильми…
Досі бачу, як в спазмах криваво ридає
І хатинно видзвонює Раска слізьми.
Стигне розпач журою в червоних березах,
І дзеркалиться небо в очах немовлят,
Піднімається попіл на вітрові леза,
І виплакує в світ бухенвальдний набат.
Й колоситься життя із могили, мов казка,
Завертає вогонь до фашизму лицем,
Пада кров твоя тепла, прострелена Раско,
На проломаний череп рейхстага свинцем.
І весніє блакить, наче щирість і ласка,
Коли зграя лелеча в бентежжя гряде…
Усміхається в світ немовлятами Раска
І ясніє життям в розколиханий день…
Після ІІ світової війни у всіх державах змінились між собою державні вороги. Тільки ми, українці, не розуміємо величі злагоди. Все ще вигулькують серед нас політики, які підкидають хмизу на ледь жевріючі головешки 60-річної давнини, звинувачуючи ОУН-УПА, перекручуючи факти історії, а насправді гасло самих дивізійників було таким: «Ми не присягали на вірність фашистам та Німеччині, ми присягали Україні» і боротьбі з більшовизмом, але доля розкидала нас, українців, по різні сторони барикад, одягла у різні форми і змусила українця іти на українця.
Цій темі присвячено твори видатних письменників: Олексія Дмитренка, Віктора Суворова, Миколи Шкіля, Романа Рахманова, Романа Коваля. Більшість цих письменників жили і творили за кордоном. Їхні душі наповнювалися тугою за рідною землею і виливались у прозові та поетичні рядки:
УЧЕНЬ:
Не радянська, а рідна, своя,
Без чужого облудного слова,
Незалежна соборна земля –
Своя правда і віра, і мова.
Освітилася рабства пітьма,
Надійшла довгожданна година,
Розвалилась народів тюрма,
Із руїн піднеслась Україна.
І омріяна доля прийшла
Білим птахом упала на ниви,
Україні й народу несла
Наші думи й бажання щасливі.
Свою долю торує сама,
Береже прапори перемоги,
Та комуни червона чума
Устеляє ще й нині дороги.
А в Австралії сходить зерно,
Що посіяли зміні новітній,
Українське несе знамено,
Шле привіти землі заповітній.
ІСТОРИЧНО-ЛІТЕРАТУРНИЙ ЗАХІД ЗА КНИГОЮ В.ЛУПЕЙКА
«СВІТОЧІ І ЛЖЕПРОРОКИ»
Коршунова Л.П.- учитель української мови та літератури, вчитель-методист
Савченко О.Є.- учитель історії, вчитель-методист
Немішаївська ЗОШ №2 І-ІІІ ступенів
Бородянського району
Київської області